Про мову

98й день війни, перший день літа.

Літо, тепло я чекала кожного року, як Божу благодать.

Та зараз для мене досі 24.2, я застрягла в тому дні.

Далі про мову.

Намагаються люди в більшості писати тут культурно і толерантно, хоча емоційні гойдалки в соц. мережах досить сильні.

В мене закінчились цензурні слова. По відчуттях втраченого свого світу я десь між стадіями злості і торгів.

На даний момент зробила кілька висновків, де мені особливо пече, причому давно:

— один з них — мотивація повернути свій рівень англійської і довести його до вільного володіння, аби переробити всі матеріали сайту двома мовами і надалі користуватися саме ними.

І ніколи більше мова мордору не фігуруватиме з роками в моєму спілкуванні.

Поки вона лишається лише в роботі і лише з людьми, історію яких я знаю, і знаю, що швидкого переходу не буде ні в кого, навіть при свідомому бажанні.

Бо та проклята мова окупанта впивалася пазурами в світогляд навіть молодих поколінь роками.

І займе час і забере багато сил вирвати її з себе, як бур’ян, і замінити будь-якою мовою цивілізованого світу.

Бо мова має неабияке значення.

Причини прості:

— Благо, мені гарно давали в школі історію, культуру, літературу нашого народу. І це стало фундаментом моєї особистості, в частині національної приналежності.

Та навіть попри це, саме історію нашого народу знаю погано, бо всі жахіття геноциду українців розкривалися поступово з роками.

Благо, в моїй родині і в родинах мого оточення мені розповідали реалії винищення нашої нації совком.

Розповідали уривки окремих понівечених історій прабатьків.

— До повномасштабної війни я ще закривала очі, переступала через себе, і використовувала мову окупанта в роботі, обґрунтовуючи це тим, що була спільна частина історії кількох народів і її не викреслиш, і вона є причиною двомовності.

Інші народи не знають української і не повинні, але в силу тих спільних періодів історії, насадження мови мордору, знають російську, а працюю я давно з різними націями.

Та ці народи знають англійську, люди, з якими я працюю, з різних країн світу, володіють англійською. І часто давно.

І це я раніше якось не враховувала.

— До війни в мене були колеги з мордору, я читала їх видання, серед них були притомні люди, толкові спеціалісти.

Та знаєте, де більшість з них черпали і черпають свої знання в різних напрямках професіі? В Європі і США.

Ось так.

Потім матеріали адаптовувалися частково під ментальність окремих народів постсовка і продавалися в форматі книг і тренінгів.

— Говорити расєйською було типу престижніше, ще за часів моєї юності я з цим зіткнулася в інституті, в роботі по першій спеціальності, в другому інституті, знову в роботі.

В світі бізнесу, в світі ділових зустрічей.

І я її вивчила, поставила за мету, бо інакше просто не сприймали. Розуміли, та не сприймали.

Рідна мова, до слова, державна, була чимось другорядним, чимось непристижним.

Це ніколи ніким не озвучувалося, це просто було в повітрі.

Коли я говорила українською, мені часто задавали питання, чи я родом не з Західної.

Бо говорила чисто.

… а я не з Західної.

І зараз я розумію дві речі, швидкого переходу в соціумі не буде, це займе роки.

Питання не в самому вивченні, а саме в нашій ментальності, в прийнятті престижності мови своєї нації, а не штучно насадженої мови совка.

І в перебудові зовнішніх процесів комунікації, зі знайомими, в роботі тощо.

Та цей перехід неминучий для нашого суспільства. Українською говорили наші прабатьки, українською говоритимуть наші діти та наступні покоління.

Таке. Поки таке.

Про війну я не можу, не вмію, вистачає і без мене і хороших новин і людських трагедій.

Вічна шана нашим воїнам.

Нехай їх береже Бог.

Психолог Діана Сушко, 2022