Про почуття вини і підтримку

З 24.2 я застрягла морально в одному стані, в одному довгому дні.

З 24.2 де б я не була фізично, я нічого не помічаю, нічого не радує, не може приносити задоволення.
Це я чую і від людей, з якими працюю.

Кожного разу, коли опускаються руки і вкотре зникають і без того крихкі опори, я собі нагадую, що треба вірити, і що наші воїни вистоять.

І ми, кожен, робимо, що можемо на своєму місці.

Всі не можуть піти на фронт. Але кожен може робити все, що в його силах.

Часом найбільше з можливого – це подбати про себе і своїх близьких, це зберегти дітей від травми війни.

Зараз іде боротьба за кожне дитя, за кожне життя, це наш генофонд.

Мами, які виїхали, самі вивезли дітей, рятуючись від війни, мами, які мучаться почуттям вини, мами дітей з особливими потребами, мами, які лишилися, ви робите все, на межі можливостей в такий час.

Піклуйтеся про себе, давайте собі право видихнути, хоч ненадовго, не мучити себе тим, що ви робите недостатньо, що ви лишилися чи навпаки поїхали і сьогодні не вдома.

Не вдома болить не менше.
Ви робите свою мовчазну щоденну важливу роботу.

Ви дбаєте про підростаюче покоління, про його культуру і освіченість, про мову цього покоління.
Ви не просите від держави в такий важкий час додаткових рук, додаткових ресурсів, яких і так не вистачає, ви дбаєте про своїх дітей самі.
Не вдома, де все знайомо; без мови, без роботи, без звичної підтримки.
І це значний вклад.

Як і неймовірної сили стійкість тих мам, тих жінок, які волонтерять, воюють, щоденно рятують життя, які мучаться тим, що не можуть обійняти своїх дітей, своїх рідних. І пори свій біль, продовжують працювати, боротися на фронті і в тилу.

Про внесок воїнів говорити лишнє. Він неоціненний. Їх слава вже в віках.
Всі ми молимося за їх життя і здоров’я.
Всі допомагаємо, хто як і чим може, тихо і голосно, фізично і фінансово.

І взаємною підтримкою одне одного також, всякою.

Сьогодні слухала звернення одного з військових.
Мудрі прості слова він сказав, що ми маємо бути єдиними, що ні в якому разі не повинні гнобити одне одного, розпалювати між собою ворожнечу, бо фронту потрібен сильний тил, потрібні всі ті, хто допомагає військовим закрити нагальні потреби, з якими не справляється держава.

І державі потрібна економіка, її відновлення. Ці ресурси також ідуть на потреби фронту.

Тому не читайте горемануали, випади писак, стосовно того, як вам поводитися в рідних містах, коли повернетеся, чи як поводитися там, де ви зараз, як цілувати руки тим, хто вас підтримав, прийняв.

Соціальна ввічливість, освіченість залишається з людьми завжди.

Ті, хто її не мали до війни, не набудуть і тепер, і такі були і є скрізь, і вдома, і на чужині.

І всі ті горемануали, так звані пам’ятки «як себе поводити» стосуються саме тих, хто їх писав.

Допомога, особливо в такий тяжкий час, є нормою.

Перші шокові реакції, реакції горя є нормальними.
Притомні люди, що надають допомогу, це розуміють.
Від них не почуєш докорів, вони тихо роблять свою справу.

І стосовно мінімального піклування про себе, навіть в такий важкий час ми маємо давати собі право жити, хоч трохи, відволікатися на буденне.

В апатії, в депресії ми не зможемо допомогти ні собі, ні дітям, ні рідним, ні воїнам.

Молимося за кожного воїна.
Вічна їм слава і шана.

Психолог Діана Сушко, 2022